«Світло гасне зараз щодня». Луганський  щоденник

Як ми? Цілком нормально. Купа, просто купа машин. Ми шлемо одне одному фотки, стоячи в заторах. Так, у нас з’явилися затори. Багато машин зовсім не від бідності. Знайомі встигли народити по третій дитині — отримали «материнський капітал» (виплати на народження дитини — близько мільйона руб. — ред.) За ці гроші купили будинки й машини.

Щоправда, затори стали й наслідком аварій через несправні світлофори. Багато аварій. Світлофори гаснуть разом зі світлом, що гасне. А світло гасне зараз щодня. Усі почали продавати й купувати генератори. Це нова мода. Коли гасне світло, сусіди вмикають генератори, і це жахливо, цей звук гірший за темряву. Від стрибків напруги горить побутова техніка.

Звичними стали новини про смерті через безпілотники. Щоранку нове зведення про загиблих за минулу добу — старі, діти, водії… По радіо нас учать, як не загинути від БпЛА за кермом: дотримуватися швидкісного режиму, щоб встигнути вискочити з машини.

Дорогою — реклама біонічних протезів. Ніби між іншим, як і будь-яка інша реклама, з гарним безногим чоловіком на фото. І вже не вперше трапляється реклама безкоштовного ЕКЗ для мешканців наших регіонів. Ніби це прямий зв’язок між першим і другим рекламним щитом.

Почали продавати нові багатоповерхівки. По місту суцільно реклама нових будинків у Ростові й Маріуполі. Для кого це нове житло і хто в ньому житиме? Чому так багато нових будинків, які зводять за одне літо? Життя стало швидким і якимось іншим. Ми перестали мріяти й викреслювати дні. Ми виконуємо бажання одним натисканням «Купити зараз» і віримо, що керуємо своїм життям самі.

Приятель, якому за шістдесят, вступив до магістратури. Не знаю його мотивів, але явно за принципом «щоб було». Зараз багато чого робиться за цим принципом.

Троє знайомих купили будинки. Живуть із дітьми, чоловіки воюють. У нас так і кажуть: «Чоловік у неї — вояка». Але чоловіків ми не бачимо, а вони з дітьми самі обживають покупки. Не знаючи всієї історії, може здатися, що це матері-одиначки. Вулиця матерів-одиначок із капіталом. Вони косять траву, возять немовлят у візочках, водять авто, курять дотемна перед будинками навпочіпки.

Ми почали подорожувати. Між іншим говоримо про Дагестан і Абхазію, шлемо фотки одне одному й нікого вже цим не дивуємо. Світ став іншим. Багатство і бідність пліч-о-пліч. Історії про те, що нема чого їсти, чергуються з історіями про нові губи чи татуаж брів. Кожну вільну хвилину ми сидимо на маркетплейсах, обираючи новий сценарій свого життя разом із трусиками, сукнею, помадою, парфумами… Так само знайомимося на сайтах знайомств і ходимо на побачення. Віримо в краще завтра, вперто ігноруючи чутки про загальну мобілізацію після виборів. Слухаємо історії про те, що після виборів буде повномасштабна війна, і у відповідь на це купуємо запас круп і олії…

Із нового — реєстрація домашньої птиці. З чого б? Для чого?.. Підвищення тарифів і загалом подорожчання життя. І разом із цим нові губи, нові машини і спроба збудувати нове життя на старому місці. Ми вже не чекаємо нічого, ми просто поспішаємо жити, поспішаємо все встигнути, боячись відкласти бодай щось на потім.

Мій приятель, який обрав Україну, почав писати довгі й розлогі листи про любов до Батьківщини, про тугу, про втрачений дім. Кожен такий лист — шедевр красномовства, написаний бездоганною українською мовою у прекрасному стилі… Раніше він ніколи не писав українською, а тепер він став нею думати. У спілкуванні зі мною він поблажливий. Так розмовляють із хворими або божевільними. Іноді він виховує мене, ніби це його шанс сказати нам усім тут щось вагоме.

Дивне життя. Загиблим у липні 2014 року на перехресті 50 років Жовтня поставили пам’ятник — дерево життя. До того це був стихійний меморіал із м’якими іграшками цим 10 загиблим. І в якийсь момент ти розумієш, що частина твого життя стала історією. Ти став історією для когось. Поки ти ще біжиш уперед, прагнучи все встигнути, але варто лише завмерти — і ти частина минулого, ти випав із цих перегонів, у які включені зараз усі. І, зупинившись на мить, ми шлемо одне одному фотки — їжі, квітів, щастя, як нагадування про себе, як фіксацію цієї миті у вічності, як підтвердження того, що я живий і я пам’ятаю…